Як допомогти дітям пройти крізь виклики війни: ТРИ ПИТАННЯ ВІД БАТЬКІВ

 

Уривок з онлайн-зустрічі з дитячим психотерапевтом, психіатром Олегом Романчуком.

– Як пояснити 3–5-річним дітям, що зараз відбувається?

    Нещодавно мені телефонувала мама трирічної дитини – вони виїхали з-під обстрілів. Її дитина час від часу повторює слова: “танки”, “вбивати”, “стріляти”, хлопчик став капризним, неспокійним…
    Головне завдання батьків – подорожувати життям разом із дітьми й допомагати їм розуміти реальність, наскільки це можливо в їхньому віці. Але робити це в такий спосіб, аби вони, розуміючи цю реальність, могли далі жити, бути психологічно стійкими, розвиватися й любити.
    У кожному віці – своя мова. Мова маленьких дітей дуже проста – це історії. Тож можна малювати щось, розповідаючи історії. Наприклад, мамі хлопчика, яка звернулася до мене, варто пояснити дитині, що зараз в Україні війна і спробувати намалювати її разом із ним. Треба пояснити, що це сумно й ми не хочемо, щоби так відбувалося, тим часом малюючи танки чи інші символи війни.
    Тоді навколо танків треба намалювати

 щось світлими красивими кольорами, розповідаючи, що в України є воїни, які захищають нас – вони сильні та відважні. Треба наче оточити ці танки чимось хорошим, пояснити, що є багато добрих людей у світі, щоби зупинити війну та злих людей. Опісля можна взяти інший аркуш і намалювати на ньому сонечко, кажучи, що добро обов’язково переможе, ми переможемо й повернемося у свої домівки.
    Ще одна гарна методика – терапевтичні історії та казки. Є готові казки з малюнками. Якщо ви не маєте такої історії, казку можна створити самостійно. Наприклад, якщо ви мусили втікати від війни, можете метафорично розповідати щось на кшталт:
    “Жила собі сім’я пташок у дуже красивому весняному лісі, вони любили там співати, гуляти. Але лихі звірі із сусіднього лісу напали на мирних пташок. Вони почали палити дерева. Їхній прекрасний ліс почав горіти. Тоді мама-пташка мусила взяти своїх пташеняток і полетіти з дому. Їм було тривожно. Вони прилетіли в інший сусідній ліс, де є багато добрих звірів і пташок. Тато пташеняти мужньо залишися у своєму лісі з іншими пташками, щоби боронити його…”.

– Які найпростіші речі батьки можуть робити, щоби допомогти дітям, коли в них з’являються гострі реакції на стрес (наприклад, важко дихати)?

    Якщо порівняти тривогу з електричним ланцюжком, то вона залучає тіло (м’язи напружуються, швидко б’ється серце, є викид адреналіну, тіло готується втікати чи нападати) та свідомість (вона зосереджена лише на небезпеці й уважає, що все буде катастрофічно).
    Висока тривога – реакція організму на небезпеку, вона була ще в первісних людей. Це не небезпечний стан, але треба допомогти дитині вийти з нього, бо втікати чи нападати немає потреби. Найлегший спосіб допомогти дитині стабілізуватися – через тіло.
    Так, можна почати рухатися – ходити туди й назад, зробити якусь фізичну активність.     Також варто повільно подихати. Під час тривоги дихання переходить “на автопілот”, а тому ми маємо перевести дихання в повільний глибокий спосіб. Можна повільно підняти руки на вдих, а потім повільно опускати їх на видих, показуючи дитині, наче здуваєте велику кульку. Так треба повторити кілька разів. Важливо все робити разом, бо так дитина відчуває, що вона не сама.
    Також під час тривоги напружуються м’язи, тому з дітьми можна зробити просту вправу: спробувати напружити їх ще більше. А потім кажемо: “Уяви, що твоє тіло, наче спагеті в киплячій воді, стає м’яким” – і розслабляємося.
    Під час тривоги з’являються думки, пов’язані з катастрофічністю всього, що відбувається. Натомість ми можемо разом із дитиною повторювати слова на кшталт: “Ми впораємося з усім, вистоїмо, переможемо”. Повторюйте короткі фрази, дихаючи водночас.

– Ми виїхали за кордон, дитина тривалий час не бачить тата, бабусю та інших рідних, і незрозуміло, коли це станеться. Дитина сумує. Як їй пояснювати, чому так?

    Коли дитина сумує, насамперед треба її обійняти. Наче обійняти її смуток. Це – добрий смуток, який є тугою любові. Треба сказати: “Я також сумую, розумію тебе”. Треба розділити біль дитини.
    Далі спробувати відповісти чесно, але з надією: “Я не знаю точно, але дуже надіюся, що щодня ми на крок ближче до того дня, коли зможемо повернутися”. Розумієте, якщо ви скажете дитині: “Почекай ще 2 дні – і ми повернемося”, то за 2 дні в дитини буде велике розчарування. Це називається “псевдопотішання” чи “псевдооптимізм” – і це не корисно.
    Третє, що треба сказати: “Подумаймо, як не витрачати марно час, поки ми чекаємо, а зробити щось корисне, підтримуючи тата”. Тоді треба спробувати знайти активність, на яку можна перемикнути дитину. Це природно регулюватиме її емоції. Смуток – це важлива частина життя. Втім, важливо не дозволити йому повністю затягнути небо. Війна не має скасувати життя.