«Мамо, коли це все закінчиться?» Як відповідати на запитання дітей про війну
«Чому росіяни хочуть нас убити?» та «Який сенс зараз учитися?»: відповідаємо на запитання дітей із точки зору психолотерапії.
Діти бачать і проживають війну по-своєму. Щось може їх травмувати, щось пройти повз, і не завжди помітно те, що відбувається всередині. До основних наслідків війни психологи наразі відносять підвищений рівень агресії, стресу, тривоги й фаталізм, а також брак друзів, дому та живого спілкування. Часто тривожність дітей випливає із їхніх запитань батькам – коли дитина прокидається з апатією і питає, навіщо ходити в школу, якщо зараз це неважливо, чи цікавиться, коли закінчиться війна.
Наводимо відповіді дітям аби допомогти їм пережити складні події з якнайменшою травматизацією.
«Коли закінчиться війна?» («Коли ми переможемо?»)
Це запитання діти ставлять чи не найчастіше. Відповісти можна так: «Війна обовʼязково закінчиться. Усе колись закінчується. Ніхто не знає, коли це станеться, але ЗСУ робить усе можливе, щоби наблизити перемогу. Щоб війна закінчилася якнайшвидше, ми можемо робити те, що зазвичай. Продовжувати вчитися чи ходити в садок, працювати, снідати вранці… Адже одна з головних цілей ворога – налякати нас і знищити можливість жити так, як до війни. Ми маємо протидіяти планам ворога й підтримувати одне одного. Усе це – наш вклад у перемогу».
Також можна запитати дитину, що б вона хотіла робити додатково, щоби наближати перемогу? Якщо дитина старша, можна брати участь у шкільних ініціативах, ярмарках, волонтерстві. Або можна разом із дитиною купити щось для людей, які цього потребують.
«Ми колись повернемося додому?»
Це друге за частотою запитання. Можна говорити так: «Я вірю, що ми колись обовʼязково повернемося. Але зробимо це тоді, коли буде безпечно. А якщо раптом це буде неможливо, то в нас достатньо любові, щоби створити свій дім там, де ми будемо. Бо дім – це не тільки стіни й речі, а насамперед люди. І наш дім – там, де ми зараз».
Визначте на рівні сімʼї, чи плануєте повертатися. Окей обидва варіанти: і так, і ні. Важливо не тримати життя на паузі в очікуванні повернутися, як це часто буває. Якщо сімʼя вирішила не повертатися, важливо пояснити дитині: «Так склалося, що там, де ми жили, поки не можемо жити. Це небезпечно. Можемо будувати життя тут. Якщо ситуація буде безпечною, ми повернемося. А поки це наш другий дім. Ти матимеш тут друзів, я познайомлю тебе з … . Можливо, ти хочеш піти на якийсь гурток?»
За можливістю познайомте дитину з новим оточенням, не будьте в ізоляції. Якщо дитина малює свій дім, не заважайте їй. Утрата місця проживання – теж утрата. Людина проживає її як горе. Цей процес у кожного минає по-різному. Можна проговорити з дитиною це: «Ти сумуєш за домом? Я також. А що ми ще можемо намалювати?»
«Коли я виросту, також піду воювати?»
Можна відповідати щось на кшталт: «Поки ти виростеш, мине час. Ми сподіваємося, що до того часу війна завершиться й потреби воювати не буде. Але чи будеш ти військовим, коли виростеш, чи підеш воювати у разі чого, це буде твоє рішення, яке ухвалюватимеш тільки ти. Ти обиратимеш, коли матимеш багато знань, будеш сильним і досвідченим. Нині є багато військових, які роблять свою справу й виконують непросту роботу».
Також з питання можна зробити висновок, що дитина втратила відчуття контролю. Спробуйте повернути його через інструкції. Тобто чіткі плани дій. Наприклад, звучить повітряна тривога – спускаємося в укриття. Щоб знизити напругу й емоційність, можна виконати техніку «Безпечне місце». Заплющіть очі, глибоко дихайте й уявіть місце, яке подобається. Робіть це разом із дитиною, опісля поділіться враженнями.
«Чому це сталося саме тоді, коли я живу?»
В основі цього питання лежать сум, прикрість, що дитина потрапила в цю ситуацію. Тут важливо нормалізувати її почуття, не знецінювати емоції й показати дорослу позицію. Дитині важливо відчувати, що вона поруч із відповідальними дорослими.
Також можна казати щось на кшталт: «Я теж хотіла б, щоби ти не переживав цього. Мені шкода, що ми потрапили в такий непростий час. Але ми не могли його вибрати. Війна відбувається поза нашою волею. Насправді майже кожне покоління людей потрапляє в складні випробування. Наприклад, у моєму дитинстві не було війни, але сталася аварія на Чорнобильській АЕС. На твоє покоління випало це випробування. Ми разом будемо старатися, щоб пройти це. Я тебе люблю й усіляко підтримуватиму й оберігатиму».
«Чому ми не скидаємо ракети на Росію так, як це роблять росіяни?»
Можна пояснити так: «Ми не загарбники. Ми обороняємося. Убиваємо росіян як чужинців на своїй території, яких ми не запрошували. Якщо ми почнемо скидати ракети на їхні території, то перетворимося на загарбників. Ми не такі».
За цим запитанням можуть стояти агресія, гнів, злість, нерозуміння, чому Росія залишається непокараною. Тож можна пояснити дитині, як вона може скидати злість на безпечному рівні. Наприклад, можна промальовувати свої емоції, рвати листочки, бити подушку чи бити кулаком у натягнутий листок.
«Мамо, а ми помремо?»
Страх смерті актуалізується приблизно в 4–5 років. Однак під час війни цей процес загострений, особливо для тих, хто близько стикнувся з переживаннями чи травмувальними подіями. Говоримо: «Я вірю, що ми помремо тоді, коли будемо старенькими, коли проживемо гарне й цікаве життя, встигнемо зробити все, що хотіли. До того ми будемо разом старатися жити так, щоб нам було цікаво і ми зробили все, що плануємо. Це буде наша перемога».
Якщо дитину переслідують такі роздуми, говоріть про це, хай малює свій страх. Далі запитайте: «Як ти почуваєшся, коли вже намалював цей страх?» Дитина може сказати: «Стало ще гірше. Я тепер бачу, як він виглядає». Тоді питаємо: «А що ти хочеш із ним зробити?» Далі, враховуючи бажання дитини, можна якось його знищити, спалити й розвіяти попіл, пожмакати чи порвати: «Подивися, як твій страх розвіявся разом із попелом».
Можна спробувати зробити цей малюнок смішним. Як-от домалювати щось, поглузувати зі страху. Це допомагає знизити напругу. Тоді знову просимо: «Прислухайся до себе, цей страх досі сильний чи вже менший?».
«Який сенс зараз учитися?»
Можна казати дітям: «Солдати на фронті борються за наше життя й країну. Ти продовжуєш навчатися, щоби вирости розумним, активним, дієздатним членом суспільства. І це буде твоя й наша спільна перемога. Так Україна вистоїть і зможе перемогти, якщо з дітей виростуть розумні й добрі дорослі. Якщо уявити, що ми не будемо ходити в школу, учитися й спілкуватися одне з одним, то скоро перетворимося на диванних хробачків, яких Росія швидко склює».
Ще можна дати стимул: «Після війни комусь треба відбудовувати нашу країну й міста. Нам будуть потрібні різноманітні спеціалісти. Україна – наш дім. Ми маємо не тільки захищати себе зараз, а й думати про майбутнє. Те, ким ти станеш, і твої знання будуть важливими».
За якими правилами говорити про складні теми
Якщо дитина прийшла із запитанням про війну до дорослого, то, найімовірніше, ці переживання давно зріли. Не знецінюйте почуття дитини через фрази на кшталт «чому ти про це думаєш, ти ще маленький». Не уникайте відповідей, намагайтеся заспокоїти й дати орієнтир, на який дитина буде рівняти інформацію, яку знайде самотужки.
Інколи важливо визнати, що ви не знаєте відповіді на ось це запитання, і можна подумати разом. Дитині не варто брехати, бо якщо не станеться так, як ви обіцяли, вона може втратити довіру до вас, розчаруватися й шукати інші джерела інформації. Після важкого запитання запропонуйте розрядитися, наприклад, погуляти й подихати свіжим повітрям і сконцентруватися на чомусь позитивному.
Коли треба звертатися до фахівців
- якщо погіршилися або розірвалися стосунки з друзями;
- дитина замикається в собі, усамітнюється, особливо якщо раніше це не було їй властиво;
- значно погіршилася шкільна успішність, або дитина категорично відмовляється ходити до школи;
- зʼявилися часті скарги на соматичні нездужання, але медики кажуть, що фізичний стан у нормі;
- дитина почала погано спати і їсти або, навпаки, переїдати чи спати цілодобово;
- дитина тільки й говорить про одне запитання. Наприклад, як добре тим, хто вже помер;
- у депресивних обставинах часто на другий план відходить гігієна: дитина перестає слідкувати за собою;
- її переслідують страшні жахіття, неконтрольовані спогади, лякають звуки чи шурхіт.
- у маленьких дітей можуть бути стереотипні ігри про одне й те ж саме, де діти програють частинку травмувальної ситуації.