Досвід смерті у дітей під час війни

Будь-який вид смерті є стресом для дітей. Проте досвід смерті під час війни, як прави­ло, відрізняється від такого ж досвіду в мирний час способами, які ускладнюють це горю­вання. Досвід смерті у дітей під час війни може бути різний, але загалом його особливо ускладнюють чотири основних фактори. По-перше, на відміну від мирного часу, смерть, швидше за все, була жорстока й очевидна для дитини. По-друге, під час війни загинуло багато людей. По-третє, загроза смерті інших продовжує бути об’єктивно високою після того, як дитина довідалася про втрату. Четверте: це не рідкість, що тіл не знаходять, а зни­клі люди просто пропали безвісти.

Коли смерть раптова та насильницька — це травматична смерть. Травматична смерть дуже важка для дітей, особливо якщо вони стають її свідками. Також багато видів нормаль­них реакцій горювання, можуть бути дуже інтенсивні і часто вони поєдну­ються з іншими видами посттравматичних явищ. Тож діти можуть мати яскраві інтрузивні образи або спогади про смерть, або вони можуть страждати від нічних кошмарів. Якщо діти стали свідками травматичної смерті, вони, ймо­вірно, будуть тривожними, роздратованими і надмірно пильними до небезпеки. Якщо ж загинуло багато людей або якщо загроза загинути залишається високою через бойові дії, то діти, зрозуміло, хвилюються, що інші — передовсім їх батьки — можуть померти. Отож види тривоги у дітей або проблеми з відлученням від батьків, які описані вище, ймовірно, будуть інтенсивніші. Масштаб смертей під час війни означає, що дитячі «припущення про безпеку» світу швидко опиняються під сумнівом. У дітей старшого віку це часто породжує виникнення численних питань про справедливість, долю і сенс.

 
Важливо пам’ятати, що під час війни трапляються також і «звичні» смерті. Бабусі й ді­дусі або літні дядьки і тітки можуть померти природною смертю. Такого роду смерті до­рослі не мають оцінювати як такі, що мусять так чи інакше бути «легкими» для дітей. Такі смерті слугуватимуть для дітей нагадуванням про універсальність смерті, і їм треба дозво­лити сумувати саме за цією людиною серед усього безладдя війни.

Як дорослі можуть допомогти дитині тужити через утрату

Смерть є одним із найважчих воєнних досвідів для дітей, який їм треба пережити, і одним із найважчих для дорослих, які мають допомогти дітям. 

Існує дуже багато заходів, які можна вжити, аби допомогти дітям, що втратили рідних під час війни. Дітям потрібен час, щоб опрацювати обидва аспекти втрати — емоційний і когнітивний. І заходи треба спрямувати так, щоб узяти до уваги ці обидва аспекти. 

Спілкування з дітьми є дуже важливим в цей час.

Якщо ми спілкуємося з дітьми відкрито і правдиво, надаємо їм конкретну і безпосеред­ню інформацію, то збентеження і фантазії дитини можуть звестися до мінімуму. Найкраще уникати метафор або абстрактних понять (коли говорять, наприклад, що померла людина заснула): це може ще більше заплутати дитину.

Батьки можуть відмовитися говорити про те, що сталося, побоюючись подальшого збентеження дітей, або, думаючи, що вони можуть зламатися перед дитиною. Аналогічно, батьки іноді приховують свої почуття смутку від дітей, не бажаючи щоб діти побачили, як вони голосять і плачуть. Якщо батьки постійно тужать і не можуть розмовляти зі своїми дітьми про небіжчика, не проявляючи сильних емоцій, то найкраще для дитини мати до­віреного дорослого поза сім'єю, з яким вона може поговорити. Однак, якщо це можливо, батьки мають бути відкриті для своїх дітей. Якщо вони не говорять і приховують свою скорботу; то дитина робить висновок, що це неправильно говорити про померлого, не­правильно плакати, а сильні емоції неприпустимі. Діти також можуть думати, що батьки не пам’ятають померлого, якщо вони ніколи не говорять про нього.

Дітям треба дозволити і дати час поговорити з батьками та з іншими про померлих. Мусите приділяти час для когнітивної майстерності, тобто для того, щоб діти розвивали розуміння того, що сталося. Діти будуть робити це, ставлячи запитання, залежно від свого віку; Такі запитання часто дуже емоційні, і дорослим може бути боляче їх чути і важко від­повідати. Запитання можуть стосуватися фізичних або духовних аспектів смерті, або осо­бистих питань про померлого. Вихователі мають бути готові до таких запитань. Відповіді мусять бути правдиві і по суті. Якщо ви не знаєте відповіді, то краще про це сказати. Якщо запитання є дуже болючим, ви можете сказати, що вам треба подумати про це, і ви від­повісте на нього пізніше. Але якщо ви скажете це. будьте певні, що ви дотримаєтеся своєї обіцянки.

Дорослі також мають бути готові до таких собі «коротких розмов». Це може бути шо­куючим для дорослих, коли діти цікавитимуться дуже глибокими запитаннями, а потім підуть бавитися.

Діти можуть повернутися з подібним запитанням пізніше. Пам’ятайте, що діти потребу­ють більше часу, ніж дорослі, щоб зрозуміти, що сталося: їх розуміння розвивається посту­пово, крок за кроком, і вони можуть «западати навколо» зі словами та ідеями. Діти мають коротший «інтервал суму», ніж дорослі, і менше терпимі до сильних емоцій.

Деякі діти можуть відмовлятися говорити про смерть або про померлого. Це може бути дитячим способом самозахисту, і треба подбати про те, щоб ніхто не змушував дітей і не підштовхував їх занадто швидко до розмов, поки вони не будуть готові. Дорослі мають забезпечити таке емоційне середовище, в якому діти зможуть досліджувати свої почуття, а не підштовхувати їх до розмов про речі, до яких вони не готові. Тут вам стане в нагоді використання інших засобів, крім розмов.

За матеріалами посібника "Діти та війна: навчання технік зцілення"