Як допомогти дітям пройти крізь виклики війни: ПИТАННЯ ВІД БАТЬКІВ

 

(продовження)

Уривок з онлайн-зустрічі з дитячим психотерапевтом, психіатром Олегом Романчуком.

– Я помітила, що дитині стає легше, коли ми займаємося звичними справами. Наприклад, смажимо млинці. Що ще може допомогти дитині, коли вже немає небезпеки?

    Емоції – те, що приводить нас у “моціо”, що з латинської рух. Тобто емоції нас мобілізують для чогось. Відповідно, коли ми в емоціях, нам треба чути їх, розуміти, що вони означають, і діяти. Тому, аби пробудити позитивні емоції, важливо щось робити.
    Ми робимо млинці, читаємо казки, йдемо на прогулянку, співаємо пісні – усе, щоби розбудити хороші емоції та підтримати бойовий дух. Ми всі потребуємо того, на чому можна зосередити увагу, певних вражень. Якщо ми цілий день дивитимемося негативні новини, емоції будуть зовсім інші. Я не кажу, що нам зовсім не треба дивитися новини, але треба обирати, куди скеровувати увагу.
    Я б радив усім батькам узяти зошит чи аркуш і разом із дітьми зробити меню, як у ресторані, але різних активностей. Тоді треба поділити його – дещо треба робити щодня: спати, їсти, ходити на прогулянки. А дещо – у вільний час.

    Також можна зробити так зване спеціальне меню, коли ми в бомбосховищі чи коли в дорозі. У мене троє дітей – зараз вони підлітки. А коли вони були маленькі, ми знали дуже багато ігор: у букви, вгадай тварину, розкажи історію, заспіваймо пісню. Коли ми кудись їхали, переходили з однієї гри в іншу, за порядком були ведучими, мали якісь активності – і все було добре.
    Також треба бути гнучкими й мати запасні плани. Наприклад, у нас був план А, але зараз повітряна тривога, тому ми скасовуємо його, проте маємо план Б. Треба зробити вибір: “Які б не були обставини, ми будемо творити життя, згідно з нашими цінностями: любити, підтримувати, вчитися”. Варто подумати: “Якщо ми хочемо підтримувати одне одного, то як це зробити?”. Може, написати бабці смс, а може, намалювати малюнок.
    Тобто ми не просто чекаємо, що закінчиться війна, а живемо змістовно. Коли ми даємо дітям приклад, як не зважаючи на труднощі, втрати й обмеження, бути творцями життя, а не жертвами, діти матимуть внутрішнє зростання, вони будуть стійкішими.
    Багато хто думають, що якщо ми переживаємо психотравмувальний досвід, то будемо покаліченою нацією. Але дослідження кажуть, що це не так. Значна кількість людей, які пережили досвід психотравми, не мають розладів, а мають посттравматичне зростання. Вони кажуть, що взаємодіючи з цим досвідом, внутрішньо виросли – більше цінують прості речі, знають, що найголовніше в житті, мають відчуття внутрішньої сили, цінують взаємини. І важливо, щоби діти мали такий досвід.

– Батьки з дитиною перебувають у небезпеці, бачать, як прилітають бомби, смерть, перебувають у жахливих умовах. Як у таких обставинах давати дитині відчуття безпеки?

    У такій ситуації дорослі не можуть дати дитині відчуття безпеки, бо ця ситуація справді небезпечна. Це страшні речі, які не мають траплятися з людьми. Ми не можемо сказати дитині: “Ти можеш бути спокійним”, коли щойно когось із його батьків вбило снарядом. Немає способу, що зробити, щоби дитина була спокійною.
    Але, наприклад, один тато розповідав мені, як тримав дитину на руках, обіймав її та вони разом молилися. У критичних ситуаціях важливі присутність, обійми, разом повторювати слова підтримки й шукати можливість, як переміститися в безпечніше місце.

– Як допомогти 13-річній дівчинці сприймати інформацію безболісно, якщо майже всі її подруги виїхали за кордон і надсилають фото зі спокійного красивого життя?

    Її біль говорить про те, що її це обурює. І це нормально. Якби їй це не боліло, то це означало б, що вона не відчуває серцем, а це не окей. Я не думаю, що тут завдання батьків у тому, щоби дитині не боліло. Бо тоді вона втратить чутливість. Я не думаю також, що завдання батьків – закрити дітям очі, щоби вони не бачили, що у світі є біль і страждання.
    Діти мають навчитися жити у світі, де є біль, страждання, втрати, багато сумних речей. Радше мета – розділити цей біль із дитиною, говорити про те, що їй болить, чому її це обурює. І головне – що вона довідується про себе в цій ситуації.
    Дитині боляче, що ті діти не чутливі – замість слів підтримки й молитов, вони надсилають фото з моря. Але, з іншого боку, ми можемо пояснити їй: “Можливо, ця подружка думала, що для тебе це буде підтримкою, вона сфотографувала море й надіялася, що воно тебе зігріє, бо тобі там зараз важко”.
    Дитина має вчитися розуміти, що деколи люди роблять щось нечутливе не з поганих мотивів. І також має вчитися відповідати, наприклад: “Знаєш, мені зараз не хочеться дивитися на це. Я тут, я переживаю, мені боляче”. Треба вчити дитину соціальної та емоційної компетентностей у цій ситуації.

– Що робити, якщо ігри між 6–7-річними дітьми стали агресивними? Вони нападають одне на одного, б’ються, виганяють.

    Діти вчаться регулювати злість і опановувати різні ролі. Під час війни вони експериментують із войовничими ролями. Це нормально, не варто забороняти. Важливо лише, аби діти розуміли, що є межа. Дитині треба пояснити, що ми маємо вміти домовлятися і знаходити компроміс, також потрібно розповісти: “Ти відповідаєш за те, як користуєшся своєю силою. І є межа, коли ти можеш когось скривдити, поранити, зробити боляче, зруйнувати взаємини”. Якщо цю межу порушують, батьки мають втручатися й повинні бути дисциплінарні наслідки.